Чому Трамп виводить війська з Сирії: історія "зради"

Чому Трамп виводить війська з Сирії: історія "зради"

эксперт по вопросам международной политики и Ближнего Востока Украинского института будущего
29.10.2019, 14:22

П'ять мотивів президента США вивести американський військовий контингент із Сирії і де-факто дати «зелене світло» Туреччині на вторгнення в країну

Одне з головних питань, які мені задавали у зв'язку з тим, що відбувається в Сирії, стосувалося мотивів президента США Дональда Трампа, що стояли за його рішенням вивести американський військовий контингент із країни і де-факто дати «зелене світло» Туреччині на вторгнення в Сирію.

Для багатьох вчинок Трампа не співвідноситься з логікою США грати роль «світового поліцейського» і «захищати демократію і свободу в усіх куточках планети». Більше того, для багатьох українців, які звикли до думки про «закордон, який нам допоможе» або про Штати, які є для нас «стратегічними союзниками», думка про те, що Вашингтон може просто «злити» своїх партнерів була просто жахливою. Адже спостереження за тим, як Трамп спокійно кидає своїх курдських союзників, що проливали кров за американців у боях із «Ісламською державою» в 2014-2018 роках, і виводить війська до сусіднього Іраку, попередньо домовившись із Туреччиною і Росією, мимоволі викликає змішані почуття й навіть певну паніку. «Виходить, із нами може статися те ж саме?».

Для того, щоб пояснити ситуацію трохи глибше, я спробую дати вичерпну й зрозумілу всім відповідь на питання: Чому Дональд Трамп «зрадив» сирійських курдів і виводить війська з Сирії?

Вважаю, що без розуміння його мотивації та факторів, що вплинули на це рішення, дійсно складно розібратися в події, і навіть прогнозувати майбутнє.

Отже, мотивація адміністрації Трампа вивести свої війська з Сирії складається з наступних блоків, кожен із яких я розкрию окремо:

1. Криза стратегічного бачення сирійської політики.

2. Військово-політична поразка в Сирії.

3. Особисті погляди й переживання Дональда Трампа.

4. Шантаж Туреччини і гра Росії.

5. Помилка курдсько-американського взаємного сприйняття.

Сирійська стратегія, якої не було

Однією з найголовніших проблем Вашингтона в Сирії була й залишається відсутність будь-якої «сирійської стратегії». Адміністрація Барака Обами, втрутившись у конфлікт на боці курдів у 2014 році, ще тоді переконувала населення, що ніякого розгортання військового контингенту США на території Сирії не буде. Уже тоді, наслідки катастрофічного вторгнення в Ірак у 2003 році, операції в Афганістані в 2001 році й інтервенції в Лівію у 2011 році, позначилися на громадській думці в США: велика частина населення не бажала, щоб їхня країна втягувалася в ще один конфлікт на Близькому Сході .

Проте, в жовтні 2015 року президент Обама все-таки прийняв указ про розміщення в північно-східній Сирії перших 200-т американських військових. Офіційна причина - «тренування курдських загонів, і не більше». І знову він порушив свої ж слова, почавши збільшувати військовий контингент США в Сирії, який до 2017 року виріс до 2500 чоловік, не кажучи вже про те, що місія США вийшла далеко за межі звичайного надання порад курдським керівникам.

США почали озброювати, фінансувати, допомагати радниками і надавати бронетехніку курдським загонам, в яких вони бачили єдиних місцевих союзників, здатних протистояти як терористам «Ісламської держави», так і іншим гравцям сирійської війни: Росії, Дамаску, Ірану й навіть Туреччині.

Військова присутність США в Сирії (хоч і незаконна з точки зору міжнародного права) в 2014 році була розгорнута в контексті боротьби з терористами «ІД» і мала чіткі тактичні військово-політичні цілі. Після розгрому «ІД» вже в 2016 році (курдська операція «Гнів Євфрату» та сирійська урядова операція «Великий Світанок») питання обґрунтування присутності США в Сирії знову стало актуальним.

Штати намагалися виправдати свою подальшу активність у Сирії як завгодно: стримуванням Ірану, необхідністю посилити переговорну позицію курдів із Дамаском, боротьбою з наркотрафіком, необхідністю перешкодити «відродженню ІД» і т.інш. Адміністрація Обами так і не виробила стратегічного обґрунтування національних інтересів США в північно-східній Сирії, і не пояснила, чому до цього часу тримає там війська.

За часів адміністрації Трампа головним аргументом його споконвічного оточення (прихильників демонстрації сили та військової присутності США в Сирії) був наступний: присутність американських військ буде чинити тиск на центральний уряд у Дамаску, схиляючи Асада сісти за стіл переговорів. Сирія по суті стала ще одним майданчиком, на якому, як вірив Трамп, може спрацювати його політика максимального тиску, прямо як із Північною Кореєю.

Однак увесь план, крім того, що він був не продуманий, наївний і банальний, розвалився після того, як між Трампом і його держсекретарем Рексом Тіллерсоном стався конфлікт, результатом чого стала відставка Тіллерсона та радника президента з  нацбезпеки Герберта МакМастера. Вже тоді - навесні 2018 року - Трамп почав вимагати виведення військ США із Сирії. Чиновники Пентагону й Білого Дому переконали його почекати з рішенням і відкласти розгляд питання до осені, поки вони розроблять новий план. Доки його не було, а ситуація в Сирії все більше маргіналізувала позиції США, Дональд Трамп видав указ про виведення військ у грудні 2018 року, шокувавши весь істеблішмент і завдавши удару по «інтервенціоністському» крилу американської політики, прихильниках активної демонстрації Штатами сили на міжнародній арені.

Відсутність стратегічного бачення і точок виходу з конфлікту і стали, після не менше провальної весни 2019 року (й відставки Джона Болтона), однією з причин, які переконали Трампа (під натиском росіян і турків) закрити питання по-своєму: просто кинути все і звалити .

Світ Дональда Трампа

Одним із найважливіших факторів також є особиста думка Дональда Трампа. Логіка його зовнішньої політики, сформульована в простій фразі «Америка перш за все», досить зрозуміла: зберегти глобальний вплив США в світі при мінімальних витратах, передаючи частину функцій «світового поліцейського» регіональним союзникам, які будуть за це платити й самі курирувати ті чи інші напрямки .

Ще під час виборів президента в 2016 році, Трамп всіляко критикував залученість США в близькосхідні процеси, особливо «безглузді й нескінченні війни» за типом Іраку, Афганістану й тієї ж Сирії. Тому його бажання закрити питання з Сирією шляхом виведення військ із території, де немає очевидних інтересів для Вашингтона, цілком зрозуміло. Більш того, цей крок позитивно сприймається електоратом Трампа, який бажає побачити, як «наші хлопці повертаються додому».

Крім того, Дональд Трамп мислить не як політик, а як великий бізнесмен, який намагається натягнути правила бізнесу на міжнародні відносини, вважаючи це дуже гарною ідеєю. З цієї точки зору, сирійська курдська «Роджава» для Трампа не більше ніж витратний, нерентабельний і непідйомний проект, який потрібно відсікти, оскільки він не приносить ніякого прибутку або дивідендів. Цинічно, бездушно, але логічно з позиції бізнес логіки.

Програна війна

Ще одним блоком, що вплинув на рішення Трампа вивести війська з Сирії, стала ситуація в самій Сирії. На відміну від 2013-2014 років, коли сирійський уряд було замкнуто на 17% територій, відбиваючись від усіх навколо, Дамаск був на межі падіння, Росії в Сирії ще не було, а терористи «Ісламської держави» контролювали більше половину країни, нинішня ситуація повністю протилежна.

Військова поразка антиурядових угруповань (підтримуваних, у числі інших, і з боку США) в боях на північ від Дамаска і в Алеппо, втручання РФ у 2015 році, розгром «ІД» в 2016 році та падіння антиурядових анклавів один за одним у 2016-2018 роках - все це перевернуло ситуацію в Сирії з ніг на голову. Офіційний Дамаск, за яким стоять Росія та Іран, нині повернув під свій контроль більшу частину території країни. Провінція Ідліб залишається останнім анклавом антиурядового руху в усій Сирії - дискредитований, нікому не потрібний і кинутий більшістю своїх донорів, крім Туреччини. Військово-політичні перемоги різко посилили сирійсько-ірансько-російську вісь, поставивши в невигідне становище США. А після того, як до умовного табору «переможців» приєдналася Туреччина, позиції Штатів стали остаточно програшними.

У таких умовах, ставало зрозуміло, що початкова мета втручання США в конфлікт (відсторонення від влади Башара Асада та зміна режиму) вже не реалізовується, й лише зовсім відчайдушні вармонгери в американському Конгресі вірили, що це можливо. Так виникла американська дилема в Сирії: піти, спробувавши зберегти обличчя, або залишитися, але бути приреченим на стратегічну поразку.

Російсько-турецькі геополітичні ігри

Росія і Туреччина зіграли цю партію блискуче. Починаючи з 2015 року, офіційна Анкара послідовно критикувала позицію США щодо Сирії, вимагаючи припинити підтримку сирійських курдських загонів YPG і SDF, вважаючи їх терористичною організацією.

У відповідь, США, недооцінюючи значення курдської проблеми для Туреччини й особисто Реджепа Таїпа Ердогана та його рейтингів, вважали за краще або відмовчуватися, або ігнорувати зауваження турецької сторони, або все заперечувати (незважаючи на очевидні факти), або вступаючи в численні порожні й ні до чого не зобов'язуючі переговори з Анкарою, що завершувалися дивними і такими, що не можна реалізувати, домовленостями. По суті, США активно кидали пил в очі Туреччини, намагаючись вирішити для себе, що ж вони роблять у північно-східній Сирії і як слід вчинити з дилемою, в яку вони себе загнали.

У підсумку, Ердоган (особливо після погіршення відносин із Вашингтоном після перевороту 2016 року) вміло використовував комбінацію переговорів і грубої сили (двічі вторгся на територію північної Сирії), переконавши врешті Трампа вивести свої війська та закрити це питання раз і назавжди. А Росія стояла у нього за спиною, вміло граючи на контрасті з США, представляючи себе більш надійним, більш розуміючим і кращим партнером, ніж американці.

Сирійська вистава самообману

В американсько-курдських взаєминах завжди було багато самообману й помилок. Незнання базових речей про Сирію і народи, що тут мешкають,  призвело американців до помилки сприйняття власного партнера. Вони розглядали сирійських курдів як союзників не тільки в боротьбі з «ІД», а й із сирійським урядом, за яким стояли Іран та Росія.

У відповідь, курди також активно будували повітряні замки й уважно слухали американців, повіривши в те, що США дійсно налаштовані захищати їх довгострокові інтереси в цій частині регіону, включаючи різні національно-визвольні проекти з побудови курдської квазі-держави.

Насправді ж, виявилося, що і та, й інша сторони не розуміли дійсних намірів один одного (або не хотіли розуміти), іноді відверто вводячи в оману власне населення, щоб продемонструвати успішність своєї політики. Курди не збиралися й не бажали воювати з сирійським урядом Башара Асада (з яким у них практично не було серйозних збройних зіткнень за всі роки конфлікту), вважаючи за краще просто господарювати на своїх землях. А американці не збиралися підтримувати, й тим більше тягнути фінансово, якісь квазі-державні формування на напівпустельних землях, геополітично замкнутих із усіх боків, входячи в повномасштабну конфронтацію з Іраком, Сирією, Туреччиною, Росією та Іраном. Нікому вільний Курдистан ніколи не був потрібен.

Не дивно, що коли війська США почали раптово залишати північно-східну Сирію, прирікаючи курдів на розтерзання  про-турецьким бойовикам, котрі наступали, це викликало масову істерію як серед американської (особливо, ліво-ліберальною) публіки, так і серед курдського населення. Помилка сприйняття один одного, яка призвела до неправильної комунікації і порожніх обіцянок, у результаті закріпила курдсько-американські відносини в спіраль самообману, помилок і міфів, які вони з радістю культивували для демонстрації успіху та стабільності.

Читайте матеріал російською: Почему Трамп выводит войска из Сирии: история "предательства"

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net

Коментарі

Останні новини