13.07.2018, 15:00

Маємо право, але не маємо суду

юрист Центра противодействия коррупции

Про що свідчить відмова Верховного суду відкрити провадження у позові ЦПК проти Президента

27 червня Центр протидії корупції, Автомайдан та Трансперенсі Інтернешнл Україна  звернулися до Верховного суду з позовом до Президента України визнати протиправним та скасувати Указ щодо визначення Павла Жебрівського аудитором НАБУ. 

Причиною стало те, що Жебрівський очевидно не відповідає вимозі Закону щодо правоохоронного чи суддівського досвіду роботи за кордоном чи міжнародних організаціях. 

Уже наступного робочого дня 2 липня Касаційний адмінсуд Верховного суду відмовив громадським організаціям у відкритті провадження з домислу, що справу не належить розглядати за правилами адмінсудочинства.

Суд пояснює свою позицію відсутністю між сторонами публічно-правових відносин та наслідків для громадськості від ухвалення оскаржуваного Указу. Відтак суд не бачить наявність спору між активістами та Президентом. Більше того суд виключає наше право на захист, тобто право на звернення до суду із цим адмінпозовом.

Однак висновки Верховного Суду очевидно помилкові. Дефініції закріплені КАС України не визначають обов’язковості у справі щодо оскарження акту індивідуальної дії бути учасником публічно-правових відносин з відповідачем. Відсутні і визначення про можливість виникнення публічно-правового спору лише між особами, права та обов’язки яких визначені чи змінюються певним юридичним актом. На жаль, суд продемонстрував нерозуміння загальних положень адмінпроцесу.

Публічно-правовий спір щодо акту індивідуальної дії — це не лише спір між суб’єктом ухвалення такого акту та особою, по відношенню до якої цей акт ухвалено.  Це також спір, що витікає з відносин або наміру особи взяти участь у публічно-правових відносинах, який не реалізовано в силу протиправності рішення суб’єкта владних повноважень.

Більше того, це питання виходить за межі положень КАС України та складає зміст правових доктрин, які не є джерелом права особливо в силу існуючого наукового плюралізму. Відтак правова аксіома про закінчення права однієї особи там, де починається право іншої особи, цілком має місце у публічно-правових відносинах.

Таким чином, визначення прав чи обов’язків актом індивідуальної дії щодо особи, яка може звертатися з позовом до адмінсуду, як обов’язкової та первинної ознаки публічно-правового спору з відповідним предметом — суперечить праву в контексті принципу його верховенства. А псевдо юридичний формалізм суду та здійснення неприпустимого застосування процесуальних норм (ч. 2 ст. 264 КАС України) за аналогією, вказує на мету не вирішення, а відсторонення від спору попри своє призначення.

Своєю чергою спір активістів та Президента повною мірою має відповідний характер, оскільки: 

  1. відповідачем є суб’єкт владних повноважень;
  2. оскарженням рішення суб’єкта владних повноважень, прийнятого на виконання владних управлінських функцій; 
  3. відсутністю будь-яких приватно-правових відносин між сторонами щодо предмету спору; 
  4. зверненням задля захисту прав та інтересів, реалізація яких можлива лише в процесі реалізації суб’єктом владних повноважень свої владних управлінських функцій.

Виключаючи сумніви щодо характеру цього спору, немає перешкод для його вирішення у порядку адмінсудочинства. 

Цілком у дусі положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 55 Конституції України, ч. 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право у визначеному Кодексом порядку звернутися до адмінсуду, якщо вважає, що рішенням суб’єкта владних повноважень порушені її права або законні інтереси. 

Ключове положення — «вважає». Тобто за наявності будь-якого публічно-правового спору особа може звернутися до суду за захистом, якщо, на її думку, вона цього потребує.

Досить доречним є висновок ЄСПЛ у справі Голдер проти Сполученого Королівства (пункт 36), що кожен має право пред'явити до суду будь-яку вимогу, пов'язану з його «цивільними правами і обов'язками». Таким чином, п. 1 ст. 6 встановлює «право на суд», один з аспектів якого становить право на доступ до суду

Разом з висновком про відсутність права на звернення з позовом суд вирішив, що уникнув обов’язку роз’яснити нам до якої юрисдикції віднесено розгляд цієї справи згідно ч. 6 ст. 170 КАС України. Таким чином суд порушив норму ст. 124 Конституції України про поширення юрисдикції судів на будь-який юридичний спір, тим самим довершивши незаконність своїх висновків протиправністю, оскільки позбавив активістів права на судовий захист взагалі.

З іншого боку, важливим у цьому випадку є статус відповідача Президента України та його актів, а значить і порядок їх оскарження, який вимагає особливої відповідальності, забезпеченої найбільш кваліфікованими суддями. 

Цілком обґрунтованим і логічним у контексті розподілу влади за гілками та існування системи стримування й противаг, виглядає можливість оскарження актів Президента України у порядку адмінсудочинства лише у Верховному Суді. Цим самим виключається  можливість гіпотетичного впливу на Президента, наприклад, суддею місцевого суду, оскільки інші порядки судочинства не передбачають належного порядку розгляду спорів за участі Президента щодо оскарження його актів.

Натомість така антиправова практика Верховного Суду може сприяти формуванню позицій у схожих ситуаціях про існування лише приватного права чи інтересу та можливості їх захисту в інших видах судочинства. А це вже порушуватиме не лише питання предметної підсудності між різними юрисдикціями, а й баланс розподілу влади та функціонування державних органів, які займають особливо-важливе становище.

Таким чином відсутні будь-які підстави вважати можливим розгляд та вирішення спору між сторонами щодо оскарження Указу Президента, яким реалізовуються його владно-управлінські функції у порядку іншому ніж адміністративне судочинство та судом іншим, ніж Верховний Суд, що закріплено процесуальним законом.

Позиваючись до Президента, активісти хочуть не лише захистити своє право на участь у державних справах згідно зі статтею 38 Конституції України. Вони керуються логічним для антикорупційних організацій інтересом у законному призначенні та роботі аудиторів НАБУ

Оскільки аудит правоохоронного органу буде проводитися в Україні вперше, аудитори мають не просто оцінити перші роки роботи НАБУ. Вони повинні розробити методологію, закласти найвищі стандарти проведення такої оцінки та розробити механізми проведення аудиту – так, щоб його результати ніхто не міг викривити, скасувати або використати для політичної розправи над антикорупційним органом, який уже став токсичним для багатьох політичних партій.

Законне призначення та робота аудиторів НАБУ є не лише інтересом антикорупційних організацій, а й усього суспільства. Проте захист цих інтересів не можливий, коли сьогоднішня судова система демонструє залежність та небажання брати на себе відповідальність здійснювати реальне правосуддя. 

Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не співпадати з позицією редакції LIGA.net
Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter.