Бути трішечки громадянином, або Є гідність, немає часу

Бути трішечки громадянином, або Є гідність, немає часу

журналист, сооснователь партии "Демократична Сокира"
04.11.2019, 15:28

Гідність - найважливіший ресурс. Навіть цінніший, ніж нафта: є яскраві приклади країн, де нафти - хоч втопися, а з гідністю не склалося

Нещодавно автор цих рядків виступав на конференції, присвяченій людській гідності. І відразу, нахаба такий собі, заявив: у нашому випадку гідність - це ресурс. Причому найважливіший. Навіть цінніший, ніж нафта: благо, спостерігати за країнами, в яких нафти хоч втопися, а з гідністю не зрослося, ми можемо навіть без бінокля.

Саме гідність двічі виштовхнула мільйони з нас на Майдан, і сотні тисяч - на війну.

Саме гідність, а не сила, не навички, і навіть не хоробрість з рішучістю, змусила опинитися в окопах хіпстера з тунелями у вухах, сільських дідусів і молодих дівчат. Саме її нестача, а не брак сміливості або ідеалізму, змусила в ті ж роки багатьох брутальних чоловіків з тестостероном, що витікав із вух згадати, що у них плоскостопість, а то й записатися в батальйон територіальної оборони "Лодзь".

Гарні новини: з кожним таким ривком гідності навколо стає все більше. З кожним новим шоком якийсь обиватель перетворюється на громадянина. У кожному нашому поколінні все менше совків і все більше людей.

Ми еволюціонуємо. Україна еволюціонує. Так, ми робимо безліч помилок і втрачаємо роки часу. Так, іноді ми повільно повземо в правильному напрямку, а іноді просто лежимо й дивимося в той бік божевільними очима, але ми, так чи інакше, просуваємося.

Може скластися враження, що еволюція прирікає нас на успіх. Що ми можемо дозволити собі помилятися й набивати ґулі, експериментувати з державним устроєм та економічними моделями, по черзі змінювати червоних на помаранчевих, а зелених на блакитних. Що все одно, рано чи пізно, так чи інакше, перепробувавши все, набивши всі  ґулі та зробивши всі висновки, прийдемо, як багато країн до нас, до нормального цивілізованого побуту. Що нам, як біблійним євреям, просто потрібно сорок років погуляти пустелею, щоб своєю смертю помер останній, хто пам'ятає єгипетський батіг.

І цю оманливу ілюзію дуже, дуже важливо розвіяти. Це - брехня, в яку дуже хочеться, але смертельно небезпечно, повірити.

У нас немає часу на поступальну еволюцію, немає часу набивати ґулі, немає ще сорока років на прогулянки  піщаними пейзажами. Як немає часу, щоб накачатися і вивчити карате, коли в двадцяти метрах попереду вже маячать три типи квадратно-гніздової зовнішності, випромінюючи недобрі наміри. Є час тільки розбити пляшку з-під пива, котра стоїть біля урни,  або підібрати камінюку, яка міцніша.

Ми, на жаль, не на острові. Платою за наше "унікальне геополітичне положення" на світовій прохідний є сусідство з Росією - державою, чиї спроби осмислити своє існування неминуче упираються в те, що нашу країну треба б з'їсти, приєднати і переварити, цілком або частинами. Державою з другою у світі армією та першою у світі відмороженістю. Державою-агресором просто за фактом свого розуміння світоустрою.

Ми десятиліттями закривали на це очі й робили вигляд, що обійдеться і пронесе. Що ми можемо вічно експериментувати, борсаючи наш політичний вектор, як ганчір'я в ополонці. Що перед нами вічність, і якщо ми виберемо когось не того чи підемо кудись не туди, все одно вирулимо на потрібну дорогу методом спроб і помилок.

Це було б можливим, якби були ми Ісландією і пролягав між нами й великодержавною гопотою, скажімо, Атлантичний океан. Але ні. Ми не можемо собі дозволити повільну й хитку еволюцію в режимі мирного часу. Дозволити переконати себе в зворотному було б смертельною помилкою. Якось наші предки переконали себе.

Якщо ми, тут і зараз, не забезпечимо виживання усієї нашої смішної, страшної і дурної спільноти, жоден розвиток нам не світить. Не буде наступного покоління, в якому жвавих, підприємливих, гідних і відважних буде на чверть або навіть на третину більше - тому що з ними зроблять те, що робили з жвавими, підприємливими, гідними і відважними українцями в першій половині ХХ століття.

Ми не можемо це ігнорувати. Ідея засунути голову в пісок або в ще якісь не призначені для голів місця, - дуже спокуслива, але веде до потішної і раптової смерті. На жаль, ми в такій ситуації, в якій не вийде просто тягнути свою лямку, сортувати сміття, ходити на йогу й бути хорошим художником, програмістом або журналістом. Все не владнається само по собі, якщо ми просто будемо жити, як відповідальні обивателі - незважаючи на те, що є цілі політичні сили, які намагаються переконати нас, що на війну досить просто не звертати уваги, а ворога досить не називати по імені.

Якщо просто хочеш вижити - треба бути ще хоча б трішечки громадянином. Треба намагатися жити не тільки для себе, але й трішечки для інших, і трішечки - для того цілого, що нас об'єднує.

В інших країнах це умова розвитку. У нашій - це умова її збереження.

Треба ходити на мітинги, треба віддавати перевагу вітчизняній продукції перед імпортною, треба перекладати книги, записувати освітні курси й переконувати сусідів не голосувати за "ось того красивого чоловіка, з цієї, як її, попожезе". Треба боротися з усім старим компостом у головах співгромадян, починаючи від звички палити листя й білити дерева й закінчуючи антипрививочничеством і страхом перед ринковою економікою. Треба звикнути до думки, що поруч із нами завжди буде сусід, який мріє підпалити наш будинок, і треба донести цю думку до максимальної кількості ближніх своїх. Не завадить сходити в дозвільну систему МВС за місцем проживання і обзавестися карабіном. Не буде зайвим вчитися якщо не стрільбі, то хоча б надання першої допомоги - це вже точно сил багато не відбере, а в житті всяко знадобиться.

Нам потрібно боротися вже зараз, використовуючи всю ту гідність, що у нас є.

Якщо ми переможемо, якщо ми вийдемо з цього історичного випробування, якщо ми зуміємо одночасно розвинутися в пристойну європейську країну і відмахатися від гопника з ядерним кийком - ми й самі не зрозуміємо, як це ми так швидко вийшли в дамки. Ми й самі не помітимо, як нас почнуть ставити за приклад.

І це - завдання нашого покоління. Ваше і моє. Ми в будь-якому випадку увійдемо в підручники історії. Питання лише в тому, якими.

Читайте матеріал російською: Быть немножечко гражданином, или Есть достоинство, нет времени

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net

Коментарі

Останні новини