Спартанець: Ми заїжджали, коли від ДАП майже нічого не залишилося

21.01.2017, 10:00
Спартанець: Ми заїжджали, коли від ДАП майже нічого не залишилося - Фото
Анатолій Свирид (фото - особистий Facebook)

Про останні дні захисту донецького аеропорту, дуже складне рішення і позицію командування

У ці дні Україна згадує бої за донецький аеропорт. Раніше ЛІГА.net опублікувала інтерв'ю з одним з останніх його захисників - Стасом Стовбаном. Сьогодні ми публікуємо друге інтерв'ю з ще одним кіборгом.

Його позивний - Спартанець. В цивільному житті - Анатолій Свирид. Головний сержант першої аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї бригади, колишній спецназівець. У донецький аеропорт він повернувся в найостанніші його дні, в ніч з 18 на 19 січня, ледь оговтавшись після першого поранення. Пояснює: вчинити інакше, "тягнути лямку" і кинути своїх товаришів не міг. І він не кидав їх аж до 21 січня, коли зрозумів, що обіцяного зеленого коридору з ДАП не буде, взяв білу ганчірку і пішов до бойовиків домовлятися про евакуацію поранених.

Про останні дні захисту аеропорту Спартанець розповів в інтерв'ю ЛІГА.net.

- До війни ви були професійним військовим, колишнім спецназівцем. Поїхати в зону АТО - це було ваше добровільне рішення, або вас призвали?

- Ще коли був Майдан, я тренував хлопців, яких побив Беркут. У минулому я служив у роті спеціального призначення, і тактику спеціальної підготовки проходив теж, - це стосується щитів і кийків. Зайшов в перший намет, це була друга сотня біля Будинку профспілок, і сказав, що готовий їх тренувати. В костюмі прийшов; вони посміялися і запитують: ти скільки грошей хочеш? Були випадки, що приходили такі ж хлопці і за гроші пропонували тренувати. Я кажу: ні, грошей не треба, завтра буду, чекайте. І несподівано для них - прийшов. Загнав в намет і муштрував. Знаєте, коли я робив це в армії, то там у людей такого натхнення не було. А ці хлопці вже побували під кийками і зрозуміли, що, можливо, мій урок врятує чиєсь життя.

Далі був Крим і набір в Національну гвардію. Я поїхав в Нові Петрівці, де проходив строкову службу, інструктором з спеціальної бойової підготовки. Там формувався перший батальйон Нацгвардії, який зараз носить ім'я загиблого генерала Сергія Кульчицького. Це унікальна людина: він зміг нівелювати ту ненависть, яка була спочатку між срочниками з Внутрішніх військ і хлопцями з Майдану. Йому це вдалося, і він мав беззаперечний авторитет у обох сторін. Його татом називали.

Термін підготовки пролетів швидко, активних бойових дій ще не було, і Кульчицький сказав мені: займайся, чим займаєшся, а потім видно буде. На жаль, не встиг я. Вони були в Павлограді, а 1 травня брав до них квиток, але їх зняли і кинули на Слов'янськ. І там він в кінці травня загинув. Побачилися ми вже на його похоронах на Личаківському кладовищі.

А потім ми домовилися з військкомом, що коли будуть запрошувати бійців в третій полк спецназу або 95-у бригаду ПДВ, то я піду в набір. У серпні мене запросили. Ми відбули в Житомир, де формувався 90-й окремий аеромобільний батальйон 95-ї бригади. І восени, в листопаді, ми в складі 90-го батальйону виїхали на схід.

Повне розуміння, що це війна, прийшло, тільки коли загинули дуже хороші молоді хлопці. Командир взводу Діма Ільницький загинув в свій день народження 29 листопада, і Іван Лесніков отримав важкі поранення і потім помер в Дніпрі 
- Коли особисто для вас, за внутрішнім відчуттям, почалася війна?

- Коли пішли перші загиблі в нашому підрозділі. Це було в кінці листопада 2014 року в Пісках. Я знаходився в зоні АТО вже майже місяць, часто під обстрілами, градами, мінами. За плечима був спецназівський досвід, підготовка Нацгвардії, на в'їзді АТО я не раз зустрічав вантаж 200, - але це так, чіпляє, але без повного розуміння. А повне розуміння прийшло, тільки коли загинули дуже хороші молоді хлопці. Командир взводу Діма Ільницький загинув в свій день народження 29 листопада, і Іван Лесніков отримав важкі поранення і потім помер в Дніпрі.

- Як ви потрапили в Донецький аеропорт?

- Наші підрозділи почали заходити на вишку аеропорту в кінці листопада. А з 2 грудня отримав осколкове поранення і контузію на "Зеніті", це наша позиція в районі ДАП. Міною накрило. Відбув на лікування. Через півтора місяці повернувся на схід. Достроково, на власному транспорті. Знав, що буде ротація нашого підрозділу в аеропорт. Якраз час такий був, дуже тривожний. Але ми повинні були там бути.

- Чи не було сумнівів, бажання - не йти? Особливо після першого поранення?

- Якби було таке бажання, я б тягнув лямку. Але я розумів, що потрібен там. Так, ситуація була надскладною, незрозумілою, але ж там були наші бійці, брати. Я не сумнівався ні секунди. Може, це буде пафосно звучатиме, але для мене є такі важливі речі, як честь, обов'язок, які ми як захисники повинні виконувати, і до кінця - теж.

- Ваша група була останньою, яка зайшла в аеропорт?

- Так. Всього в аеропорту в ті дні було 54, здається, людини. І близько 20-ти живими не повернулися.

- Ротація відбулася в ніч з 18 на 19 січня?

- Спочатку дві доби ми сиділи в бойовій готовності в Водяному. Часто змінювалися вступні, були дуже щільні обстріли з обох сторін: і САУ, і артилерія, і ствольна, і реактивна зброя. Земля гула. То ми заходимо пішки, то ми заїжджаємо. Було так, що ми вже сіли в машину, просиділи кілька годин, хоча там такого робити не можна, щось прилетіло б до нас - і все. А в ніч з 18 на 19 січня ми з Водяного все ж проскочили в аеропорт. Машину обстріляли дорогою, на під'їзді нас закидали гранатами Ф-1. Але ми зайшли без втрат. Наша крайня група. І крайня машина вивезла поранених.

20 січня стався ще один великий "бабах". Ми всі полетіли вниз. Від трьох поверхів залишилася одна величезна воронка. Тих, хто подавав ознаки життя, ми діставали з-під завалів. Важко поранених. Лікувати їх було вже нічим 

- Яким ви побачили аеропорт? Будівля була вже як решето?

- Ми заїжджали вночі, і непривабливої картини не бачили. Був туман, темно. Це вже потім ми зрозуміли, що від аеропорту майже нічого не залишилося. А після першого підриву ще і впала стіна, - єдина, яка захищала нас від обстрілів танками. Залишилася тільки підлога.

- Як ви там виживали?

- Як виживали? Низенько десь біля якогось укриття втискувалися в бетон. 19 вранці почалися нескінченні обстріли, гранати, групи бойовиків заходили, вони пустили дим і газ, потім був перший підрив, добовий штурм. Я отримав поранення і контузію.

А 20 січня стався ще один великий "бабах". Ми всі полетіли вниз. Від трьох поверхів залишилася одна величезна воронка. Тих, хто подавав ознаки життя, ми діставали з-під завалів. Важко поранених. Лікувати їх було вже нічим, всі медикаменти теж залишилися під завалами. Увечері до мене підійшла група бійців: треба виходити. Я відповів, що нікого не тримаю, але сам залишуся з пораненими. Як буде далі, я навіть не думав. Але залишати своїх бійців, яких тренував, від яких чогось вимагав, я не мав права.

Командування в цей час говорило, що веде переговори про зелений коридор для поранених.

- Ви ж під час другого вибуху теж отримали нове поранення.

- Два поранення за два дні. Перебито палець, більше 20 осколків в тілі, три контузії.

А потім я дізнався, що спалили машину евакуації, на якій до нас намагався прорватися Рахман (машини намагалися зайти з західної сторони рукава, але їх обстріляли з круч і кулеметів, - ред). До ранку 21 січня без евакуації половина важко поранених хлопців вже загинула. Тоді я взяв білу ганчірку і вийшов на ту сторону, щоб врятувати інших.

- Ви розуміли, що зі стовідсотковою ймовірністю потрапите в полон?

- Я розумів, що була велика можливість того, що вони мене просто підстрілять на підході. Розумів. Але якщо є хоч один шанс зі ста врятувати людей, то його треба було використовувати. Я його використовував. У мене вийшло. І я вважаю, що життя прожив недаремно.

Мене зустріла велика група сепарів. Частково якісь східні хлопці з бородами - чеченці. Росіяни, кілька білорусів. Така збірна солянка. І вони цього не приховували.

До ранку 21 січня без евакуації половина важко поранених хлопців вже загинула. Тоді я взяв білу ганчірку і вийшов на ту сторону, щоб врятувати інших 

- Що було потім?

- Важко поранених відвезли в донецьку травматологію. А мене - в донецьке СБУ. Там я провів місяць. Після чого був обмін, вкрай невеликий. І частину поранених кіборгів відпустили.

- Вас допитували?

- Фізичного впливу не було. Хоча я знаю, що коли там був інший начальник, полонених били і знущалися. При нас такого не було, - можливо, тому, що до нас періодично привозили російських журналістів: показувати кіборгів.

- Зараз вже всіх хлопців з полону звільнили?

- У полон потрапило 16 осіб. У грудні
звільнили крайнього, Тараса Колодія (останні півроку кіборга утримували в Макіївській колонії - ред.). Майже два роки в полоні провів.

- Після обвалу терміналу ви дзвонили командуванню і просили про організацію зеленого коридору для поранених. Чому це не було зроблено, і йти до бойовиків довелося вам?

- Ну, героїзм окремих солдатів - це зроблена на двійку робота Генерального штабу. В цьому плані дуже кульгає таке поняття, як військове планування. А ми не маємо права так розкидатися життями мотивованих і підготовлених бійців.

- Як ви думаєте, можливість організації зеленого коридору була?

- Я думаю, треба було ще після втрати старого терміналу зрозуміти, що утримувати новий термінал вічно - неможливо. Там не було ніяких захисних споруд. І його обвалення було тільки справою часу.

- Тобто треба було не тримати ДАП до останнього, а виводити людей набагато раніше?

- Звичайно. Мінувати будівлю аеропорту - і виводити бійців.

- Чому це не було зроблено?

- Це питання - не до мене. А до начальника Генштабу
Віктора  Муженка, як мінімум.

Читайте також: Кіборг Стас Стовбан: Під ногами були чеченці, над головою - сепари


Підписуйтесь на аккаунт ЛІГА.net у Twitter, Facebook, ВКонтакте і Одноклассниках: в одній стрічці - все, що варто знати про політику, економіку, бізнес і фінанси.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини