RU

Спецпроєкт | Плащ і кинджал. Як дипломати стали шпигунами і вбивцями

Плащ і кинджал. Як дипломати стали шпигунами і вбивцями - Фото
Країна в країні. Як влаштоване таємне життя посольств (Колаж: Дмитро Кругліков/LIGA.net)
22.06.2021, 10:30

У посольствах не тільки дають візи. Іноді там вбивають людей і створюють шпигунські бази. Як влаштована темна сторона дипломатії – розповідає LIGA.net

ЧИТАТЬ ПО-РУССКИ

У 2018 році весь світ приголомшила новина про жорстоке вбивство в консульстві Саудівської Аравії у Туреччині. Важко було уявити, що в посольстві може статися холоднокровна розправа з розчленуванням, сліди якої поведуть прямо в королівську сім'ю. Інцидент в Стамбулі перевернув уявлення про дипломатію. Тепер, здається, можливо абсолютно все. Для одних посольства – це база шпигунів, інші приховують там злочинців, треті – торгують наркотиками. У новому спецпроєкті LIGA.net розповідає, як влаштована темна сторона світової дипломатії. Ми поговорили з істориками, дипломатами і навіть з працівниками спецслужб, які детально розповіли про особливості своєї роботи.

Ця історія розпочинається саме там – у Стамбулі. Тисячу років тому, коли великий князь київський Олег тріумфально переміг оборону міста, тим, хто програв, було висунуто ​​умову: цілий квартал має відійти в постійне користування Київській Русі. Офіційно – з метою торгівлі.

Читайте нас в Telegram: перевірені факти, тільки важливе

Цей текст було написано за підтримки тисяч платних передплатників LIGA.net. Минулого місяця його отримали наші платні підписники. Тепер ми публікуємо його в загальний доступ, щоб ви могли оцінити, які тексти ми створюємо для нашого закритого співтовариства. Оформіть підписку "Партнер" зараз і будете отримувати найцікавіше з того, що ми робимо. Ми також відключимо для вас рекламу, а також будемо щотижня надсилати переказ з перекладом 10 головних історій від найкращих медіа планети. Дякуємо вам за підтримку.

ТИСЯЧУ РОКІВ ТОМУ

Дипломатія – один з найдавніших інструментів зовнішньої політики. Її виникнення було продиктовано необхідністю людей спілкуватися один з одним: встановлювати правила взаємного співіснування на певній території, торгувати, полювати і миритися. Очевидно, що в якийсь історичний момент жителі племен зрозуміли – краще почути посланника, ніж з'їсти його. Приблизно в той час виник і своєрідний статус їхньої недоторканності.

Прототип дипломатичної діяльності вели Стародавній Єгипет, Греція, Рим, що стали основоположниками частини сучасних практик. До розвитку ремесла доклали руку і країни Близького Сходу, Індія, Китай. Наприклад, "індійський Макіавеллі" Чанак’я, головний радник імператора і автор найдавнішої книги, яка сформулювала основні принципи діяльності спецслужб, визначив, що посланці мають не тільки вести переговори, але також шпигувати (збирати інформацію для короля), здобувати союзників, вербувати агентів і, за можливості, займатися підривною діяльністю (сварити друзів своїх ворогів).

Дипломатична і розвідувальна активність розвивалися і в Київській Русі – Україні. Один з відомих прикладів – похід князя Олега на Царгород, нинішній Стамбул, коли вдалося взяти його в облогу. "Унаслідок переговорів військо князя одержало певні привілеї: купцям дозволили жити в нинішньому Стамбулі, виділивши окремий квартал, і вони мали право заходити в центральну частину міста. Квота – не більше 50 осіб без зброї і в супроводі візантійських чиновників", –розповідає LIGA.net дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.

Він пояснює, що досягнуті угоди є першими документами в історії дипломатії Київської Русі, згадки про які дійшли до сучасності, а "цей квартал став своєрідним першим закордонним легальним пунктом, з позиції якого можна було вести розвідувальну діяльність". Далі розвиток на українських теренах відбувався завдяки іншим князям та історичним особистостям, які будували дипломатію і розвідувальну мережу у всій Європі.

Вони розуміли, що без таємної дипломатії неможливо утримати владу і захистити українські землі від безлічі ворогів, які оточували з усіх боків, – каже дослідник історії спецслужб Олександр Скрипник.

Тому очевидно, що посланці займалися далеко не тільки переданням повідомлень, представництвом і торгівлею: під час подорожей вони щонайменше збирали інформацію про країни, які приймали, і потім передавали її своїм королям. Прототип сучасної дипломатичної розвідки існує з давніх давен.

Одна з основних відмінностей ранньої дипломатії від сучасної – місії мали епізодичний і тимчасовий характер: посланці отримували завдання, вирушали на його виконання, а потім поверталися додому. Спираючись на історичний досвід, європейські країни в XIV-XVI століттях створили формальні звичаї дипломатії. Вони були змушені почати вести постійні відносини один з одним через все більш складні політичні, релігійні та економічні обставин. Саме в епоху Відродження з'явилися професійні дипломати – посли, які постійно представляли уряд за кордоном.

Першими призначати постійних представників один в одного почали міста-держави Італії. А в XV столітті вони відправили постійних посланників в інші країни. Спочатку Мілан відправив посланника до Франції, а потім італійські республіки завели представників і надалі постійні посольства в Англії, Німеччині, Іспанії. Саме в Італії виникло безліч сучасних практик: ведення дипломатичного архіву, письмові інструкції посланцям і регулярний звіт про ситуацію в країні, що приймає.

Пізніше постійні представництва поширилися в Європі, а першість на дипломатичній ниві перейшла Франції завдяки кардиналу Рішельє, який хотів зосередити всю зовнішню політику країни під контролем одного органу – Міністерства закордонних справ. Французька дипломатична модель стане зразком для Європи, а їхня мова витіснить латину і буде єдиною мовою дипломатії до XX століття (потім поступиться англійській). Також у Франції з'являться перші стандарти, які вимагають, щоб посли мали великі резиденції і були залучені в придворне життя країни, що приймає.

Кардинал Рішельє (Фото – The Cleveland Museum of Art)

Там само з'явилися і так звані "чорні кабінети" – таємні кімнати в поштовому відділенні, де фахівці розкривали, переглядали і знову запаковували листи. Спочатку їх ввели для внутрішньополітичних цілей, але Англія просунулася вперед – і почали розкривати також дипломатичну кореспонденцію, яку перед цим необхідно було перехоплювати. Через це зовнішньополітичні відомства інших країн ввели обов'язкове шифрування кореспонденції і почали конвоювати її спеціальними загонами (дипломатичні кур'єри існують досі, вони недоторканні).

Активний розвиток міжнародних відносин, а саме поява постійних представників та посольств, змусили розібратися зі статусом дипломатів і їхніми правами. Особливо, зважаючи на те, що деякі правителі нехтували усталеними практиками. Наприклад, Наполеона не надто цікавив дипломатичний імунітет, коли він запроторив до в'язниці низку британських дипломатів, звинувачених в інтригах проти Франції.

Саме в післянаполеонівський період було прийнято один з перших найважливіших документів, який регулює функції та статус дипломатів, Заключний акт Віденського конгресу 1815 року, який створив єдину систему акредитації послів. Але реальний перехід до сучасної дипломатії стався в другій половині XX століття, після двох світових воєн, а саме в 1961 і 1963 роках, коли прийняли віденську конвенцію про дипломатичні, а потім і про консульські зносини. Ці документи ратифіковані більшістю держав світу і забезпечують основу для дипломатичних процедур, методів і поведінки. Зокрема, надаючи імунітет і недоторканність дипломатам, приміщенням посольств і консульств, а також дипломатичній пошті.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ПОСОЛЬСТВО

Уявити сучасний світ без посольств і консульств неможливо, оскільки в більшості випадків це – невід'ємна частина кожної подорожі за кордон як в туристичних, так і робочих питаннях. Чи йдеться про отримання/продовження візи чи інше пов'язане питання, пошук і відвідування консульства або посольства є частиною цього процесу. А через коронавирус вхід на інтернет-сторінку дипломатичного представництва для отримання актуальної інформації про умови в'їзду/виїзду в ту чи іншу країну – і зовсім став обов'язковим для кожного мандрівника, який бажає уникнути неприємностей на кордоні.

Утримання посольства – недешеве задоволення для будь-якої країни. Наприклад, середня вартість українського закордонного дипломатичного відомства становить 29,3 млн грн на рік. У цю суму входять зарплати дипломатів і працівників посольства; придбання обладнання й інвентаря; оплата сторонніх послуг (наприклад, юридичних, охоронних або клінінгових); відрядження; оплата комунальних послуг і купівля предметів довгострокового використання (меблі, комп'ютери тощо).

Точна вартість утримання відрізняється від посольства до посольства, ймовірно, залежно від вартості життя в окремо взятій країні. Наприклад, утримання посольства в Польщі в 2021 році обійдеться Україні в майже $2,5 млн; у Німеччині – в $2,9 млн; а в США – в $4,2 млн.

Конкретний робочий день посла формується залежно від завдань, що стоять перед ним і його відомством, каже LIGA.net колишній посол України в Швейцарії та Ліхтенштейні Ігор Дір: "Частково робочий день посла – це невелика рутина, адже його завдання, зокрема, організувати колектив".

У кожному посольстві є кілька напрямів роботи: політичний, економічний, культурно-інформаційний і консульський. Різниця між посольствами лише в розмірі цього колективу: в більш важливих для України державах посольство і колектив більші. І навпаки. "Колектив працює на зазначених напрямах. Вони збирають і аналізують інформацію, надають її послу, а він використовує дані вже на своєму рівні: спілкується з вищими керівниками держави перебування і певною мірою самостійно приймає рішення", – пояснює він.

Іноді від посла потрібно, щоб він оперативно взаємодіяв із керівництвом держави, яка його прислала: "Посол інформує керівництво країни про ті чи інші події, що вимагають уваги для розвитку відносин". А аналітика від посольства дає можливість поглянути на події з точки зору країни, де воно розміщено: "Це дозволяє правильно орієнтувати Київ, за порадою посла держава може чинити певні дії".

Робочий день складається безпосередньо з роботи з колективом, а також двосторонніх зустрічей, переговорів, участі в конференціях: "Це суміш оперативної, аналітичної та іншої роботи в одній особі – в особі посла". Але в роботі посла є і безліч не рутинних моментів.

Посол повинен вміти виконувати будь-яку роботу. Він не тільки відвідує зустрічі високого рівня. Таке уявлення про його діяльність далеке від реального стану справ, – розповідає колишній посол України в Швейцарії та Ліхтенштейні Ігор Дір.

Наприклад, коли за кордоном відбуваються нестандартні ситуації з громадянами, то на них в першу чергу має відреагувати посол: "Зрозуміти важливість ситуації, оцінити її та дати вказівки. Наприклад, непередбачувані моменти з пандемією. Всі почали говорити про чартери і евакуаційні рейси. Щоб все це здійснилося, потрібна була повномасштабна увага посла".

Оскільки для туриста немає великої різниці між посольством і консульством, а також тим, що вони собою уявлять і які функції виконують, існує низка помилок щодо цієї теми.

По-перше, в чому різниця між посольством і консульством. Адже і те, й інше є представництвом однієї країни в іншій. Проте різниця є. Посольство виконує дипломатичну місію і є скоріш політично-представницьким органом. Іноді посол може брати на себе деякі функції консула, коли його немає поряд. Але консульство – більш наближена до людей установа, що обслуговує громадян: вирішує їхні проблеми і оформляє документи. Цей орган може бути розміщений як у столиці, так і в інших великих містах країни, що приймає.

Вважається, що посольство або консульство – це сама будівля. Але це не так. Будівля – це канцелярія, а посольство/консульство – група людей, які працюють всередині та представляють країну за кордоном, очолюваних послом чи консулом.

Одна з найбільш популярних помилок про дипломатичні представництва, що територія посольства – це суверенна територія країни, яку вона представляє, і там не діють закони держави, що приймає. Це працює дещо інакше: територія посольства належить державі, в якій воно розташоване, але оскільки земельна ділянка і всі будівлі на ній перебувають в оренді у посольства, на нього поширюється дипломатичний імунітет, і воно вилучається з-під юрисдикції держави, що приймає.

Дипломатичний імунітет має безліч аспектів. Дипломатів не можна затримувати; вони звільнені від сплати податків, зборів та штрафів; їхні речі не можна обшукувати на кордоні, а в їхні будинки і службові приміщення не можна заходити без дозволу. Іноді ці привілеї використовують для скоєння злочинів.

Наприклад, колишній грузинський заступник посла у Вашингтоні Георгій Махарадзе в 1997 році сів за кермо в нетверезому стані та збив 17-річну дівчину. Його не змогли заарештувати через недоторканність, але систематичний тиск США на Грузію змусив Тбілісі піти на поступки: з Махарадзе зняли імунітет і врешті він сів у американську в'язницю.

Чи не варто змінити правила дипломатичного імунітету. Тут є два погляди: з одного боку думка, що Віденський договір про зносини в частині про імунітет потребує доопрацювання; з іншого – що нічого змінювати не можна, оскільки це спричинить негативні наслідки (ускладнить дипломатам виконання їхніх обов'язків, наприклад, в недружніх країнах).

Хтось думає, що дипломатичний імунітет – це тільки право, проте це ще й обов'язок, – каже колишній посол Ігор Дір.

Подібні ситуації зустрічаються і в Україні. У березні 2021 року СБУ затримала групу людей, що складалася з колишніх і чинних працівників МЗС, зокрема посольства України в Польщі. Вони нібито намагалися перевезти через кордон майже 9000 блоків з сигаретами вартістю 1,5 млн грн, багато грошей і 16 кг золота. Все це – під виглядом дипломатичного вантажу. У підсумку двох працівників посольства відкликали і розпочали дисциплінарне розслідування.

ТЕМНИЙ БІК ДИПЛОМАТІЇ

Недоторканність та імунітет не тільки захищають дипломатів і допомагають їм виконувати їхні обов'язки. Є безліч прикладів, коли цими інструментами зловживають, відкриваючи темну сторону дипломатичного світу. Іноді в посольствах вбивають і розчленовують людей, торгують наркотиками, приховують злочинців і створюють шпигунські бази. А відповідальність за це (найчастіше) ніхто не несе.

З найдавніших часів дипломати не тільки служили в якості посланників або представників своїх правителів, вони також повідомляли їх про реальну політичну і економічну ситуацію в країні перебування. Для цього вони використовували переважно законні методи отримання інформації, тому така розвідка стала невід'ємною частиною роботи послів. У їхні обов'язки входить збір, аналіз і систематизація інформації про стан справ у країні перебування. Ці дані перетворюють в звіти, які надходять уряду в щоденному, щотижневому та інших хронологічних форматах.

Але дипломати не єдині люди, що надають інформацію уряду. Є два основних види розвідки: збір розвідданих про зарубіжну країну через посольства (отримання інформації офіційним шляхом) і збір секретних розвідданих, який держава бажає зберегти в таємниці, пояснює LIGA.net фахівець з питань безпеки і розвідки з Букінгемського університету, професор Ентоні Гліс.

У будь-якому посольстві є ті, хто збирає офіційну інформацію та дані зі ЗМІ, а також ті, хто добуває секретну інформацію, – каже професор Ентоні Гліс.

"Легальні" офіцери розвідки, тобто прикріплені до посольств, самі не отримують необхідних секретів. Вони вербують місцевих агентів, які крадуть дані та передають їх", – зазначає Гліс, уточнюючи, що розвідники при посольствах також виконують дипломатичну роботу, а можуть і брати участь у спільних секретних операціях. Наприклад, так функціонує розвідувальна мережа П'яти очей (входять спецслужби США, Великобританії , Канади, Австралії та Нової Зеландії).

"Деякі країни (наприклад, Росія) використовують і шпигунів, що не мають стосунку до посольства, яких відправляють в зарубіжну країну, що є об'єктом нападу", – розповідає Гліс і наводить приклад з отруєнням Скрипаля: "Офіцери ГРУ, які намагалися вбити Скрипаля, не пов'язані з роспосольством у Лондоні, яке, можливо, навіть не знало про операцію".

Діяльність російської розвідки виходить за межі "великий шпигунської гри". СЗР і ФСБ поводяться як КДБ. Можливо, сьогодні вони навіть більш смертоносні, – додає Гліс.

Цього року Чехія звинуватила спецслужби РФ в організації вибуху на чеському складі боєприпасів у 2014 році. Прага вирішила покарати Росію і вислала 18 дипломатів, які мають зв'язки з росспецслужбами. Дії Чехії запустили ланцюгову реакцію, і в підсумку навесні 2021-го безліч інших країн також вислали російських дипломатів, аргументуючи це шпигунством.

"Чому всі країни терплять шпигунство? Тому що всі так роблять, – каже професор Гліс. – Кожна країна виходить з припущення, що вона більше виграє, ніж втрачає, що її контррозвідка та служби безпеки здатні уважно стежити за іноземними "дипломатами", офіцерами розвідки під прикриттям, водночас вважаючи, що їхні власні розвідники досить розумні, щоб уникнути розкриття".

Шпигують одна за одною і країни-союзники.

Раніше говорили: "Ми не шпигуємо за нашими друзями". Але сьогодні всі шпигують за всіма, – стверджує Гліс.

"Ще до Brexit Мі-6 шпигувала за інститутами ЄС, з яких Велика Британія себе виключила. Очевидно, що більше ресурсів країна скеровує на збір розвідданих, то більшу кількість цілей вона може собі дозволити", – пояснює вчений.

Кожна з країн світу має глибоку історію розвідувальної та дипломатичної діяльності. Україна не виняток. Сучасна історія української розвідки в ХХ столітті розвивалася паралельно в двох контекстах: національно-визвольного руху і діяльності радянських спецслужб і органів безпеки.

В історії української розвідки в ХХ столітті не оминути ці паралелі, оскільки розвиток відбувався в боротьбі та протистоянні, – каже історик Олександр Скрипник.

Наприклад, в Українській народній республіці де-факто з перших днів існування зрозуміли, що обійтися без міжнародної підтримки не вийде, тому почали посилати представників за кордон, завданням яких було домогтися підтримки молодого уряду і донести інформацію про те, що відбувається в Україні: голод, терор, колективізації і репресії. "Це була дуже потрібна, цивілізована робота спецслужб", – каже історик.

До того ж вони збирали і розвіддані. "Першим нормативним актом була інструкція з розвідчастини закордонним військовим агентам 1918-го. Цей документ був першою комплексною директивою щодо організації роботи українського військового аташе, що визначала систему збору інформації про стан збройних сил в країні акредитації", – розповідає Скрипник.

Інструкція для розвідників УНР, 1918 рік (Фото – пресслужба СЗРУ)

У радянських спецслужбах того часу простежувалася абсолютно інша картина. Їхнім завданням була не тільки пропаганда комунізму і створення агентурних мереж, заявляє історик: "Буквально з перших років простежувалася агресивна робота розвідки. Одним з важливих завдань резидентур було відстеження закордонних антирадянських темпів, українського уряду у вигнанні, національних іммігрантських організацій. Завдання ставилися аж до вбивства".

Робота радянських резидентур полюбовною та джентльменською не була. Доходило до вбивства власних шпигунів, які залишилися на Заході, – розповідає історик Скрипник.

На радянських перебіжчиків, за словами історика, відкривали полювання, і одним із завдань резидентур було знайти і вбити. Був цілий список "ворогів радянської влади" з числа українців, яких Москва "замовляла".

За часів холодної війни радянським резидентурам ставилося завдання нав'язування радянських цінностей у всьому світі. Вони створювалися в дипломатичних і торговельних представництвах, в консульствах та інших радянських організаціях, найбільші – в США, Німеччині, Великій Британії та Франції.

Структура копіювала в мініатюрі організацію роботи першого головуправління КДБ СРСР, зовнішньої розвідки. Зверху – резидент або головний резидент, якщо це велика країна і там кілька резидентур, а також лінії роботи: політична, науково-технічна, нелегальна розвідка, зовнішня контррозвідка тощо.

Серед завдань: підтримка комуністичних партій; підкуп політиків і чиновників; підкуп медіа; купівля голосів (наприклад, щоб домогтися проведення Олімпіади в Москві 1980 року).

В особливо спекотні періоди холодної війни Москва ставила за мету вбивати супротивників радянської влади, – каже історик Скрипник.

Число працівників у великих резидентурах могло досягати сотні людей. "Сьогодні на слуху Велика Британія, яка через отруєння Скрипалів вислала 23 шпигунів і дипломатів. Зараз Чехія видворила велику кількість, почистила диппредставництва Росії. А в той період холодної війни, 1961 рік, Англія видворила найбільше число за всю історію – 105 радянських дипломатів і шпигунів", – розповідає історик.

Резидентури у СРСР були майже в усіх закордонних відомствах через його глобальні інтереси. "Після розпаду все відійшло Росії. Будівлі, закордонні позиції, приміщення і кадри збереглися. Не в такому масштабі відбулося скорочення резидентур, але основна маса зберіглася, а форми і методи роботи не тільки не змінилися, а й посилилися технічною складовою", – розповідає Скрипник і наводить приклади діяльності Росії у Великій Британії, Чехії, Чорногорії та багатьох інших країнах.

ГОВОРИТЬ РОЗВІДНИК

LIGA.net поспілкувалася зі співробітником Служби зовнішньої розвідки України. Він розповів, як влаштована система зовнішньої розвідки в посольствах. Організаційна форма у вигляді резидентур досі використовується розвідуправліннями пострадянських країн. Розміри залежать від ступеня зацікавленості уряду конкретною державою, її пріоритетності для нацбезпеки, а також від ресурсних можливостей країни: "Наприклад, у росіян резидентура в Італії близько 80 осіб. З огляду на те, що в посольстві працює понад 200 осіб, то їхня резидентура – третина всієї дипмісії".

Сучасні резидентури за своєю структурою схожі на організацію посольства. Є кілька ліній роботи, офіцери розвідки працюють під керівництвом резидента – шпигуна-високопосадовця, який організовує і контролює робочий процес, зокрема мережі добування розвідданих і відділу шифрування.

Відділи шифрування є як у самого посольства, так окремо і у резидентури. Вони існують паралельно. Однак посада шифрувальника "незавидна", говорить співрозмовник: "За класикою цим людям не можна залишати територію посольства протягом всього відрядження, щоб не потрапити в неприємну ситуацію".

Найчастіше працівники розвідки працюють на посадах першого, другого секретарів і радника. У рідкісних випадках посол або його заступник можуть виявитися, наприклад, ексшпигунами. Сюди ж належить і військовий аташе: "Вони опікуються тільки одним напрямом – вивченням обороноздатності країни перебування. Резидентура займається політикою, економікою, гуманітарними питаннями: товарообіг; у кого які відносини; розклади на політичній арені".

Також існує і поняття офіційного представника розвідки за кордоном. Здебільшого йдеться про дружні країни: розвідка під виглядом дипломата посилає в дружню країну співробітника, але там знають, хто він. У його завдання входять зустрічі з колегами країни перебування, обмін інформацією, кооперація.

У посольствах працюють і розкриті працівники спецслужб – офіцери безпеки, які охороняють дипломатів і "вирішують питання з місцевими спецслужбами", якщо хтось із дипломатів потрапив у халепу.

І дипломати, і шпигуни збирають інформацію. Але головна відмінність – рівень конфіденційності. Дипломат може передати те, що лежить на поверхні. Розвідник має копати глибше, – каже співрозмовник LIGA.net.

Робота в резидентурі розпочинається з напрацювання контактів. З найцікавішими людьми стосунки поглиблюються. "У дуже рідкісних випадках можна запросити в гості, але це стається вкрай рідко. На Заході взагалі не дуже прийнято ходити в гості, а через коронавирус усі сидять вдома", – розповідає співробітник спецслужб.

Перед відрядженням МЗС надсилає в країну характеристику. "Можуть не погодитися прийняти, якщо щось підозріле знайдуть. Тоді відрядження відразу і закінчується". "Якщо людина вже приїхала, то на початку роботи місцеві можуть за ним стежити, щоб зрозуміти, чи має він інтерес", – розповідає співрозмовник.

Однак можна викликати і зворотну реакцію.

Якщо намагатися обдурити контррозвідку, то це тільки дратує. Можна погіршити становище, і намагатимуться помститися: колеса проколють в машині, влаштують провокацію чи спробують підставити, – каже співрозмовник LIGA.net.

"Але навіть якщо місцева контррозвідка дізналася, що перед нею шпигун, – є імунітет. Щоб вислати, потрібні докази. Якщо їх немає, а приводів шпигун не дає, то нічого не стається взагалі", – розповів співрозмовник.

У таких випадках, каже співрозмовник, контррозвідка чекає, коли станеться слушна нагода, щоб вислати шпигуна. Наприклад, коли обидві країни посваряться.

Сама собою робота розвідника досить тяжка фізично й емоційно: "Під час підготовки до відрядження, яка триває приблизно рік, і на самому початку після прибуття постійно нервуєш. Але коли входиш в ритм, налагодиш робочий розпорядок і зрозумієш, що все у тебе нормально, то це почуття тривоги минає" .

Фізично працювати важко щонайменше тому, що людина працює на двох роботах: "Надходять запити, як з МЗС, так і зі служби. Надходять цілодобово". Також багато що залежить і від начальства, чи входить воно в положення співробітника, який працює на двох роботах: "Можуть як зняти частину завдань, так і навпаки – завалити додатковою роботою".

За часів СРСР існувало два типи резидентур: легальна та нелегальна. Перша була і дотепер залишається органом зовнішньої розвідки в закордонних дипломатичних структурах, друга – автономна і конспіративна. Але сьогодні такого понятійного апарату немає. На заміну "нелегалам" прийшли "співробітники глибокого прикриття".

Співробітники глибокого прикриття (СГП) – це люди, які ніде і ніяк не значаться в стосунках з розвідкою. Їх за документам просто не існує.

В якості живого прикладу співрозмовник наводить російську шпигунку Марію Бутіну, яку в 2018 році засудили до ув'язнення за звинуваченням у змові на користь російської влади. Вона приїхала в США під виглядом студентки, проте її реальною метою було налагодити неофіційні канали зв'язків між США та РФ. Це не тягнуло на статтю про шпигунство, але підпадало під поняття іноземного агента.

За словами співрозмовника, СГП можуть стати далеко не всі: "Нелегальні працівники – це люди перспективні, будівельник не підійде на таку роль. Якщо це молода людина, то у неї мають бути багаті батьки – це означає, що вона, ймовірно, отримає перспективну посаду; або має вже працювати в цікавій для розвідки установі".

Якщо таку людину знаходять, з нею проводять зустріч. Потім йде масштабна кількість тренінгів, опрацьовується легенда, інструкції. Зустрічі відбуваються з дотриманням високого рівня конспіративності.

Відмінність між моделями західної та пострадянської розвідки є, каже співрозмовник LIGA.net. На Заході розвідку провадять цивільні (крім військової розвідки). У пострадянських країнах – військові. Це відображає характер відносин в суспільстві: "Силовий апарат в СРСР і на пострадянському просторі мав більше привілеїв, ніж цивільні установи".

На ділі верховенство силовиків призводить до того, що шпигуни ні в що не ставлять посла: "Взяти історію з кокаїном в Аргентині. Могло бути так, що ФСБ на посла не зважала, свої справи провертала. Посол може і знав, але поскаржитися не міг – у нього сім'я".

В Україні, каже співрозмовник, розвідники і контррозвідники – теж військові.

ПРИХИСТОК ДЛЯ ВТІКАЧА

Іноді в посольствах ховаються втікачі. Один із найвідоміших прикладів – засновник WikiLeaks Джуліан Ассанж, який сім років прожив у посольстві Еквадору в Лондоні, побоюючись кримінальних справ проти нього в Швеції та США.

Ассанж заснував сайт WikiLeaks, де публікував тисячі секретних документів США про війну в Іраку і Афганістані. Наприклад, було опубліковано відео з борту американського гелікоптера в Іраку в 2007 році. На ньому зображений авіаудар, через який загинули цивільні, включно з журналістами. Ассанж також опублікував американське дипломатичне листування.

Проти нього відкрили справу в Швеції, звинувативши в сексуальних домаганнях і зґвалтуванні. Стокгольм видав міжнародний ордер. У 2012 році британський суд розпорядився заарештувати і видати Ассанжа.

Побоюючись екстрадиції, Ассанж попросив притулку в Еквадору і сховався в посольстві. Він вважав, що Швеція віддасть його США, де до того моменту проти Ассанжа вели справу про змову з експрацівником розвідки з метою комп'ютерного злому і отримання доступу до секретних даних.

Британська поліція погрожувала взяти посольство штурмом, МЗС – відібрати статус дипломатичної місії. Однак від цих планів відмовилися. З 2012-го до 2019 року Ассанж не покидав посольство, спілкуючись через інтернет і приймаючи гостей. Весь цей час біля представництва чергувала британська поліція.

Але Ассанж грубо порушував гостинність: блокував камери спостереження, лаявся з охороною, користувався телефоном, катався на скейті, грав у футбол, розкидав речі. "Ассанж перетворив наше посольство на центр міжнародного шпигунства та кібертероризму, – говорив президент Еквадору Ленін Морено. У 2019-му Еквадор сам запросив поліцію в посольство й Ассанжа заарештували.

Справа Ассанжа – не єдиний приклад. У 2020 році Федеральне бюро розслідувань США розпочало полювання за китайською науковицею Тан Цзюань, яка збрехала про зв'язки з військовими для отримання дозволу на в'їзд в Америку. Агенти знайшли фотографії, де Цзюань була одягнена в китайську військову форму. Китай сховав її в консульстві в Сан-Франциско. Але врешті вона здалася. Ймовірна причина: Пекін вирішив не добивати і без того не найкращі американо-китайські відносини.

НАРКОТОРГІВЛЯ. У 2018 році в посольстві Росії в Аргентині знайшли 400 кг колумбійського кокаїну, який готували до відправки до Москви дипломатичною поштою у валізах. Офіційна версія Росії: колишній завгосп посольства Алі Абянов допомагав Андрію Ковальчуку (ймовірний працівник російських спецслужб) доставляти вантажі в РФ. У 2016 році Ковальчук залишив Абянову валізи і попросив переслати в Москву, коли в Буенос-Айрес прибуде російська делегація.

Однак Абянов провалився, бо його звільнили. 12 валіз залишилися в підсобці, де їх виявив новий завгосп. У рамках російсько-аргентинської операції кокаїн замінили борошном (немає підтверджень, що його дійсно замінили), встановили датчик GPS і чекали, хто за ним прийде. Долею кокаїну цікавилися Абянов і Ковальчук.

У грудні 2017 року наркотики доставили в Москву на літаку секретаря Радбезу Росії Миколи Патрушева, який прилітав на зустріч до аргентинського президента. За вантажем на базу МЗС в Москві прийшли Володимир Калмиков та  Іштімір Худжамов. Їх затримали, а пізніше взяли і Ковальчука. Чому правоохоронці не дали їм відвезти наркотики з GPS-датчиком, щоб відстежити подальший ланцюжок, – невідомо.

В Аргентині затримали поліцейського Івана Близнюка, який відповідав за охорону посольства, механіка Олександра Чикала, які теж виявилися замішані в справі. Відтоді справа для влади обох країн де-факто закрита, незважаючи на те, що залишається незрозумілим, звідки у фігурантів взялися гроші на придбання такої великої партії високоякісного наркотика, хто їм його продав, кому він призначався і хто організатор.

Спецслужби Росії й Аргентини могли вступити в змову, щоб знизити політичну значущість інциденту й уникнути повного вивчення всіх аспектів справи, а також приховати можливу роль російських високопосадовців і аргентинських чиновників у контрабанді наркотиків, – стверджують журналісти-розслідувачі з центру Досьє.

Журналісти також наводять свідчення одного зі свідків у справі, екскомандира однієї з частин Внутрішніх військ МВС РФ Михайла Казанцева. Він обговорював з Ковальчуком питання пошуку літака для евакуації вантажу з Аргентини в РФ. "За словами Ковальчука, частина кокаїну призначалася для депутатів Держдуми РФ і членів Ради Федерації РФ", – заявив Казанцев під час допиту.

Розслідування триває. Але кінці в воду вже заховані. Петро Польщиков, якого Ковальчук називає одним з кураторів, був знайдений застреленим через три тижні після виявлення кокаїну в російському посольстві.

ВБИВСТВА І РОЗЧЛЕНУВАННЯ

2 жовтня 2018 року журналіст Джамаль Хашоггі, часто критикував політику саудівського принца-наступника Мухаммеда бін Салмана, разом з нареченою Хатідже Дженгиз вирушив у консульство Саудівської Аравії, де йому було необхідно отримати документи для укладання повторного шлюбу. Його наречену не впустили в будівлю, вона залишилася чекати на вулиці. Але Хашоггі звідти вже не вийшов. Дженгиз звернулася в поліцію.

Як з’ясувалося, турецькі спецслужби встановили в консульстві прослуховування. І все, що відбувалося всередині, було записано.

2 жовтня був не перший візит Хашоггі в консульство. За кілька днів до вбивства він вже приходив. Його попросили заглянути за документами пізніше. Щойно журналіст залишив будівлю, дипломати зателефонували в Ер-Ріяд. Наступні кілька днів влада Саудівської Аравії витратила на підготовку операції.

1 жовтня в Стамбул приїхали три офіцера саудівської розвідки. Наступної ночі туди прилетіли ще дев'ять осіб, включно з судмедекспертом і патологоанатомом, лікарем Салах аль-Тубейгі. Спецдоповідач ООН з питання позасудових страт Аньєс Калламар заявила BBC, що, ймовірно, це і була група вбивць: "Операція була проведена держслужбовцями, вони діяли в рамках службового стану. У двох були дипломатичні паспорти".

Того самого дня працівники консульства зателефонували Хашоггі та запросили забрати документи. Поки він їхав у диппредставництво, судмедексперт і можливий керівник операції Махер Абдулазіз Мутреб обговорювали майбутнє вбивство.

"Аль-Тубейгі говорив про те, як він здійснює розтин. Було чути, що вони сміються", – заявляє Калламар.

Зазвичай я вмикаю музику, коли ріжу трупи. Іноді в мене під рукою чашка кави та сигара... Вперше в житті мені доведеться різати на підлозі. Навіть якщо ти м'ясник, ти підвішуєш тварину, щоб її обробити, – казав один з убивць.

Місце вбивства заздалегідь підготували: підлогу в кабінеті на верхньому поверсі консульства застелили поліетиленом, а турецькому персоналу дали вихідний. Щойно Хашоггі зайшов у приміщення, його зустріли і сказали, що у них є ордер на затримання і йому доведеться повернутися до Саудівської Аравії. Він розумів, що його збираються викрасти, оскільки поцікавився, чи зроблять йому укол. На це запитання, за словами Калламар, він отримав ствердну відповідь.

Після цього Хашоггі, ймовірно, почали душити, а потім відрізали голову. Весь цей час журналіста біля консульства чекала його наречена, думала про майбутнє весілля. О 15:00 автомобілі консульства покинули територію і попрямували в резиденцію генконсула. Туди зайшли троє людей, в руках у них були валізи та поліетиленові пакети. Ймовірно, в них було розчленоване тіло Хашоггі.

Коли його наречена забила на сполох, вбивці вже сиділи в літаку на Ер-Ріяд. Наступного дня спалахнув дипломатичний скандал. Саудівська Аравія наполягала, що Хашоггі покинув консульство, а Туреччина говорила про зворотне – чоловік територію місії не покидав.

За чотири дні з Саудівської Аравії в консульство прибула слідча група, яка нібито мала з'ясувати, що сталося. На ділі вони, ймовірно, лише знищили докази. Співробітники консульства два тижні не допускали турецьких правоохоронців на територію, а коли їх запросили – там уже нічого не було. Того самого дня Стамбул заявив – Хашоггі вбили в консульстві Саудівської Аравії.

Пізніше в ситуацію включилися США. Вашингтон припинив надавати військову допомогу Саудівській Аравії через вбивство Хашоггі. Влада Саудівської Аравії, яка спочатку заперечувала факт вбивства, все-таки визнала це і провела так званий суд. П'ятьох обвинувачених засудили до смертної кари, трьох – до 24 років в'язниці. Однак на лаві підсудних не було ані радника королівського двору Сауда Аль-Кахтані, якого вважають організатором, ані самого принца, який, ймовірно, міг санкціонувати операцію, про що заявляють, зокрема в Центральному розвідуправлінні США.

Справа Хашоггі не єдина. Один з найвідоміших випадків вбивства стався в Лондоні біля посольства Лівії 1984 року. 30 поліцейських, серед яких була Івонна Флетчер, відправили на площу Сент-Джеймс для охорони правопорядку на демонстрації лівійської опозиції проти режиму Муаммара Каддафі. Під посольство приїхало понад 70 учасників протесту, демонстрація відбувалася мирно. У певний момент з будівлі посольства без попередження відкрили вогонь з автомата: поранення отримали 11 осіб, включно з Флетчер. Для неї воно виявилося смертельним.

У Лівії заявили, що посольство нібито атакували, а дипломати захищалися. Протягом наступних 11 днів посольство Лівії було взято в облогу спецназом, а лівійські військові у відповідь оточили диппредставництво Британії в Триполі. Через дипломатичний імунітет заарештувати будь-кого чи увійти в будівлю не можна, тому уряд Британії вчинив інакше: дозволив працівникам дипмісії Лівії покинути посольство і видворив їх з країни.

Сам конфлікт врегульовано не було, Британія оголосила про розрив дипломатичних відносин із Лівією. Коли працівники лівійського посольства виїхали, будівлю обшукали судмедексперти і встановили, що постріли зробили з першого поверху. Реальна відповідь Британії настала лише за два роки після інциденту: прем'єрка Маргарет Тетчер дозволила 40-му президенту США Рональду Рейгану використовувати американські бази в Великій Британії для бомбардувань Лівії. За саме вбивство Івонни Флетчер ніхто не був засуджений, а особистість вбивці як і раніше не встановлена. Уряд Каддафі визнав відповідальність лише через 15 років, виплативши компенсацію родині вбитої.

ІНТЕРНЕТ ПРОТИ ПОСОЛЬСТВ

Доцільність класичного посольства – дискусійне питання. З одного боку, утримувати посольство – це дорого, технології дозволяють їх замінити. З іншого боку, посольства все ще виконують так звані додаткові функції.

На думку аналітика Інституту Лоуі Алекса Олівера, посольства – найповільніший спосіб отримання інформації урядами. У традиційній формі вони вже нездатні конкурувати "з миттєвими повідомленнями ЗМІ та вичерпним аналізом країни, який підготовлений неурядовими організаціями та консультаційними агентствами". А розвиток соціальних мереж дозволяє урядам безпосередньо спілкуватися з колегами і виступати перед величезною внутрішньою та зарубіжної аудиторією.

Посольство в його традиційній формі переживає екзистенційну кризу... Посольства та дипломати більше нагадують дорогі предмети розкоші, ніж політичні активи, – каже Олівер.

Однак найбільшою загрозою для посольств є безпека, вважає аналітик: "У охоплених конфліктами країнах, де інформація на місцях обмежена, дипломатичні пости мають вирішальне значення, але вони зазвичай закриваються, коли умови стають важкими".

Водночас вистачає і причин, через які посольства як і раніше потрібні: вони є вітриною своїх країн; дипломати налагоджують відносини з урядами, яких інакше було б важко досягти; орієнтуються в політситуації на місцевому рівні; збирають та інтерпретують інформацію; допомагають підприємствам керуватися іноземним законодавством і взаємодіють з місцевим громадянським суспільством.

Щоб вижити, посольствам потрібно адаптуватися, – каже Олівер.

Один із прикладів адаптації – дистанційні посольства. У березні 2021 року президент Володимир Зеленський підписав указ, який дозволив МЗС відкривати їх. Фізично представництво буде в Києві, але забезпечить присутність онлайн.

"Ідея дистанційних дипломатичних закладів не нова. Інститут послів з резиденцією в національних столицях застосовується країнами Євросоюзу, Азії. Наприклад, посол Сінгапуру в Україні працює зі своєї країни", – говорить LIGA.net прессекретар МЗС Олег Ніколенко.

Дистанційний посол призначатиметься на посаду президентом, виконуватиме класичні функції: представлятиме Україну, підтримуватиме відносини, обстоюватиме націнтереси та виконуватиме консульські функції. Для вручення вірчих грамот посли їхатимуть у країну акредитації, але більшість часу проведуть в Україні.

Формат дистанційних посольств цікавий, перш за все, для регіонів з незначною дипломатичною присутністю, – пояснює прессекретар МЗС.

"Візьмемо Африку: 11 українських посольств на 54 держави. Відкривати й утримувати нове посольство за кордоном дорого. Це – оренда приміщення, транспорт, компенсаційні виплати співробітникам", – пояснює Ніколенко.

Крім того, відносини з умовною країною можуть бути неактивні, діаспора – відсутня, необхідності в регулярних консульських діях немає. Пандемія довела, що більшість завдань можна вирішувати онлайн. У багатьох випадках якість роботи суттєво підвищується, каже Ніколенко.

Однак, оскільки дипломатія – це мистецтво особистого контакту, посли з резиденцією в Києві будуть регулярно їздити у відрядження в країну акредитації на зустрічі. І якщо відносини між країнами будуть активно розвиватися, можна буде говорити про відкриття "компактного посольства".

"Те, що було 20-30 років тому, абсолютно відрізняється від того, що відбувається сьогодні, –  констатує колишній посол України Ігор Дір. – 20 років тому, коли було моє перше відрядження, у мене не було ані телефону, ані Skype, тільки факс. Це була ситуація, що вимагала постійної присутності. Навіть півтора року тому всі говорили: "Як можна в онлайні щось проводити, а тим більше конференції? Це неправильно". Сьогодні, незважаючи на повернення соціальних заходів, не відмовляються і від дистанційного формату".

Водночас дипломат вважає, що в країнах, де Україна має серйозні інтереси, ситуація не зміниться і посольства будуть представлені фізично. 100-процентна віддалена робота, переконаний дипломат, в такому разі неможлива.

Але навіть якщо дипломати навчаться працювати "з Києва", то спецслужбам такий варіант не підходить. Посольство, як ми знаємо з історії, – кращий форпост для темної сторони дипломатії. І яскравий приклад – історія з викраденням судді Миколи Чауса. За даними молдавських медіа, МЗС цієї країни попросило Україну зняти дипломатичний імунітет з військового аташе українського посольства, який нібито міг брати участь у викраденні.

Дипломатію через месенджер можна уявити. А людини через інтернет не викрасти.

Читайте також: Війни майбутнього. Як влаштований світ приватних військових компаній та хто з них найсильніший

Цей текст було написано за підтримки тисяч платних передплатників LIGA.net. Минулого місяця його отримали наші платні підписники. Тепер ми публікуємо його в загальний доступ, щоб ви могли оцінити, які тексти ми створюємо для нашого закритого співтовариства. Оформіть підписку "Партнер" зараз і будете отримувати найцікавіше з того, що ми робимо. Ми також відключимо для вас рекламу, а також будемо щотижня надсилати переказ з перекладом 10 головних історій від найкращих медіа планети. Дякуємо вам за підтримку.
Владислав Сердюк
Владислав Сердюк
журналист LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини