RU

Дикий Захід: як банки позбавляються проблемних боргів. Чесна розмова із покупцем

Дикий Захід: як банки позбавляються проблемних боргів. Чесна розмова із покупцем - Фото
Андрій Волков. Фото - пресслужба Інвестохіллс Веста
25.05.2021, 18:43

Андрій Волков, СЕО компанії Інвестохіллс Веста, про те, як ринок перейшов від колекторських практик до бізнесу на проблемних активах


Річний обсяг у $150-200 млн, угоди на сотні мільйонів гривень — такі суми щороку в обігу на ринку проблемних боргів в Україні. NPL (non-perfoming loans, кредити, які не обслуговуються) для багатьох асоціюються з великим банкопадом 2014-2016 років, хтось прирівнює цей бізнес до жорстких колекторських практик.

Обидва визначення можуть існувати, але жодне з них не дає повної картини, набагато складнішої, із цікавим історичним бекграундом, у якому багато знакових подій для фінансового ринку і відомих прізвищ, що залишили слід в історії української економіки.

Як Микола Лагун купував борги у банку Леоніда Черновецького, як від "проблемки" позбувалися французи з BNP Paribas, які придбали Укрсиббанк, чому перші роки кризи 2014-2015 років іноді називають Диким Заходом і кого зараз цікавлять борги братів Клюєвих?

Про це LIGA.net поговорила з Андрієм Волковим, СЕО компанії Інвестохіллс Веста, найбільшого гравця на ринку проблемних активів в Україні.

"Перед кризою 2008-го про спекуляції з нерухомістю говорили навіть фітнес-тренери"

- Середина нульових в Україні серед іншого запам’яталася епохою "бездумного кредитування", яка закінчилася болючим крахом після кризи 2008-2009 років. Це і був перший етап становлення українського ринку "поганих" боргів?

– Попри дуже активне кредитування, до кризи 2008 року проблемних кредитів у системі формально майже не було. Основна причина саме в тому, що банки завиграшки видавали нові позики — перекредитуватися було дуже легко. Тим більше що ціни на застави, серед яких основною була нерухомість, постійно росли.

Згадую історію того періоду. Улітку 2008 року випадково став свідком розмови двох тренерів у спортзалі, які обговорювали, як вигідно взяти кредит без першого внеску та інвестувати у кілька квартир у споруджуваних будинках, щоб потім перепродати. Я працював тоді головою правління Альфа-Банку і перше, про що подумав, було "Сподіваюся, вони говорять не про мій банк". Друге — "Якщо навіть фітнес-тренери взялися спекулювати нерухомістю, криза цього ринку неминуча".

- Тобто банки серйозно занепокоїлися проблемними або потенційно проблемними боргами тільки після кризи 2008-2009 років?

– Так, причому це була роздрібна "проблемка". Після 2009-го банки активно намагатися продавати такі активи. Найбільш продуманим у цьому сенсі, мені здається, був Укрсиббанк. Він розпочав свої продажі у 2010 році. Компанія Інвестохіллс уже працювала тоді на ринку, спільно з Дельта Банком ми придбали портфель іпотеки Укрсиббанку номіналом $600 млн (досі ця угода залишається рекордною на ринку дистрес-активів в Україні. — Ред.).

Саме цей період можна вважати становленням ринку проблемних активів в Україні. З’явилися нові гравці, були серйозні угоди, але жодна з компаній не домінувала.

- Дехто вважає, що цьому процесу сприяв масовий захід в Україну іноземного капіталу, адже багатьом українським банкам потрібно було очистити свої баланси від "проблемки" перед продажем.

– Не погоджуся. Іноземці купували українські банки до 2008 року. Пригадую лише одну велику угоду того часу, коли компанія Миколи Лагуна CCG придбала проблемний портфель Правекс-Банку (у середині 2008-го банк у Леоніда Черновецького купила італійська група Intesa Sanpaolo за майже €500 млн. — Ред.). Поза тим подібні практики не були масовими знову таки тому, що проблемний позичальник міг дуже легко перекредитуватися.

"Продаж "проблемки" був способом отримати бодай якісь гроші"

- Чому після кризи виникла потреба в окремому ринку колекшен-компаній?

– Довгий час на нашому ринку було тільки два банки з дійсно потужними колекшен-департаментами — Альфа-Банк і ПриватБанк. Для інших банків найпростішим способом отримати бодай якісь гроші був продаж проблемного портфеля. Одним було складно на цьому фокусуватися, іншим просто не вистачало об’ємів, щоб заробляти на "проблемці". "Дочки" західних банків взагалі жили за принципом "Продати проблемний портфель і жити далі", що було найбільш прагматичним підходом.

- З яким дисконтом тоді продавалися такі активи? Вище, ніж зараз продає Фонд гарантування?

– Це хибна думка, що раніше дистрес-активи продавали за великі гроші, а сьогодні Фонд продає за копійки. Інколи добре пророблений портфель самим банком продавався з дисконтом 99%, але у середньому ціни були трохи вищими. Наприклад, наша покупка іпотеки Укрсибу була з дисконтом 88%.

- Все-таки істотно вище, ніж у Фонду.

– Так, але потрібно враховувати, що якість цих активів була набагато вищою. По-друге, пропозицій було набагато менше, ніж зараз, тож було більше простору для торгу.

- Відомо, що банки, зокрема західні, перекидали проблемні борги на свої ж фінкомпанії. Це було масовим явищем?

– Так робили майже всі, за винятком держбанків. Це був спосіб покращити баланс, щоб у банку не виникало проблем із нормативами капіталу. Далі все залежало від підходу власників та менеджменту. Хтось продавав свою "фінку" відразу після переведення на неї проблемних портфелів, хтось намагався займатися коллекшеном. Проте ефективності чи бізнесу тут не було.

"2014-2016 роки — Дикий Захід для ринку проблемних боргів"

- Про непрозорість перших продажів активів банків-банкрутів, які перейшли під управління Фонду гарантування після банкопаду 2014-2015 років, ходять легенди. Ви намагалися взяти участь у тих аукціонах чи для ринкових компаній це було "задачею із зірочкою"?

– 2014-2016 роки були просто Диким Заходом. Поки Фонд не створив департамент централізованого продажу, з його активами коїлися приголомшливі речі. Було акредитовано 50-60 бірж, у кожної були свої правила, постійно виникали якісь складнощі. Наприклад, актив, який фізично перебуває в Києві, міг продаватися на аукціоні в Полтаві. Щоб стати його учасником, потрібно було їхати туди, заповнювати купу документів і враховувати, що є ризик не пройти за критеріями, які відомі тільки самій біржі. Усе це робилося для того, щоб до торгів дійшло 1-2 потрібних учасника, які й купували актив за мінімальною ціною.

- Хто заробляв на цьому? Тоді Фонд часто нарікав на так званих інсайдерів — ексспівробітників банків-банкрутів, які знали найвигідніші активи, тож могли влаштувати їхній продаж за мінімальною ціною. Та чи було це централізованою історією?

– Не думаю, власне, тому і використовую вислів "Дикий Захід". Були численні групи, учасниками яких були самі біржі, оцінювачі, від яких залежала ціна активу, можливо, інсайдери, і боржники. Напевно, хтось заробив на цьому більше за інших, але навряд чи за тих умов міг існувати якийсь "мегамозок", на якому замикалися всі схеми.

- Як боржники банків влаштовували викуп власних кредитів? Наскільки вони були успішними в цьому?

– Було зазвичай так: на ринку знали, що певний позичальник хоче викупити свій борг. Він доручав кільком фінкомпаніям, щоб ті організовували викуп, причому робили це не самі, а через інших посередників — невеличкі фірми, які заходили просто на торги. Цей ланцюжок складно було відстежити, тож і прямих доказів того, що актив купив сам позичальник, зазвичай не було. Саме в той період були продані найякісніші активи — з хорошими заставами у вигляді працюючих бізнесів і ліквідних активів.

- До вас зверталися із подібним запитом?

– Ми не займалися організацією таких угод, для цього треба бути інсайдером і правильно оцінювати внутрішню ситуацію з банком або боржником. Але тоді це було цілком нормально, думаю, так було у 80% випадків.

- Виходить, що боржники залишаються завжди в плюсі, а банки ні, оскільки їм так і не повертають кредит?

– Думаю, щодо банків-банкрутів це ідеальний результат, оскільки саме боржник найбільш зацікавлений у своєму кредиті. Але щоб він заплатив максимально можливу суму, потрібно створити ринкові умови і зрозумілі правила, щоб була конкуренція, щоб боржнику було страшно, що коли він сам за ринковою ціною не викупить свій кредит, то викупить хтось інший і змусить заплатити. Після банкопаду наш ринок втратив кілька років, перш ніж з’явилися такі правила. За цей час якісні активи або викупили боржники за безцінь, або загубилися у численних судах і банкрутствах. Тому зараз ми й маємо такі високі дисконти.

- Як часто боргами бізнесменів цікавляться їхні конкуренти?

– Це екзотична історія. Купівлю боргу як інструмент конкуренції я не пригадую. Інколи клієнти дійсно просили купити борг іншої компанії з такого самого ринку, але не для того, щоб їй нашкодити, а щоб отримати цікаву для них заставу, наприклад, приміщення магазину в уподобаному місці. Але я б не називав це методом атаки на конкурента.

- Що далі відбувається з кредитом, викупленим в інтересах боржника? Фінкомпанія просто переуступає йому його ж борг?

– Самому боржнику — ні, оскільки викуплений з дисконтом борг означає зобов’язання з податку на прибуток. Зазвичай борг переуступають юрособі, а далі все залежить від цілей власника. Номінальний власник боргу може "забути" про нього або висунути вимоги пов’язаному боржнику, щоб оптимізувати потоки всередині бізнес-групи і таким чином знизити податки основній юрособі. У деяких випадках боржника хочуть довести до банкрутства, щоб вивести активи на "чисту" компанію. Одне слово, варіантів багато.

"На ринку є досвід прибуткової роботи з активами братів Клюєвих"

- Цього року Фонд гарантування, ймовірно, завершить продаж своїх активів. Що після цього буде з дистрес-ринком?

– Я бачу три напрями, на які можна переорієнтуватися. По-перше, проблемні портфелі держбанків, по-друге, мала/середня приватизація, оскільки, держпідприємства теж можна вважати проблемними активами, по-третє, борги в енергетиці.

- Відомо, що левова частка боргів держбанків — це "політичні кредити". Ринку цікаво працювати з такими активами?

– Думаю, так. Нас цікавлять великі кейси, гроші на це є.

- Чи складно працювати з "політичними" NPL? В Ощадбанку та Ексимбанку є кредити братів Клюєвих…

– Нам байдуже, хто стоїть за активом. Якщо боржник не захоче піти на контакт (а я думаю, утікачі-політики не захочуть), ми просто стягнемо заставу, наприклад, завод. Тим більше що саме з боргами Клюєвих у нас є позитивний досвід. У 2019 році ми купили вимоги Актив-Банку щодо їхніх сонячних електростанцій і за рік вийшли із прибутком з цих боргів.

- На одному з нещодавніх заходів глава Фонду гарантування Світлана Рекрут наголосила, що у держбанків не так багато часу, щоб вивести свої NPL на ринок, бо наступного року в Україні може не залишитися капіталу, готового заходити у такі активи. Чи згодні ви з такою оцінкою?

– Якщо держбанки хочуть отримати максимальну ціну, їм треба робити це зараз. Фонду знадобилося кілька років, щоб розгойдати цей ринок. Їм це вдалося — інтерес є. Але хто знає, що буде, коли зробити паузу на рік або півтора. Безумовно, ситуація може покращитися. Але я б не став на це розраховувати.

"Нам не потрібно перетворювати бізнес на купу металобрухту"

- Один із найвідоміших кейсів Інвестохіллс Веста — тривалі розбори із власником виробника соків Яблуневий дар Тарасом Барщовським. Нещодавно він заявив Forbes, що сторони досягли мирової угоди. Чи можна вважати цю історію закритою?

– Поки що ні. Ми ведемо перемовини, тож я не хотів би коментувати незакриті кейси.

- Ви довго судилися з Барщовським, виходить, він до останнього відмовлявся від переговорів?

– У нашому бізнесі переговори починаються від першого дня роботи над кейсом. На жаль, склалася хибна думка, що колектори — це агресивні компанії, які постійно атакують боржників. Але це не так. Основа цього бізнесу — велика і складна юридична робота, постійні переговори і спроби вийти на компроміс. Інша річ, що часто наше бачення вирішення ситуації не збігається з баченням боржників. Вони зазвичай шукають можливості "проскочити" — саме таких злісних неплатників ми маємо від Фонду гарантування. Та навіть з ними вдається знайти точки дотику, хоча й доводиться пройти довгий шлях. З паном Барщовським ми пройшли дуже довгий шлях.

- Який сценарій для вас найсприятливіший у таких кейсах: реструктуризація боргу, стягнення застави, продаж кредиту позичальнику на ваших умовах?

– Найсприятливіший сценарій — домовитися з боржником про суму, яку він здатний нам заплатити. Найнесприятливіший — коли спроби домовитися / домогтися справедливості через суд шкодять бізнесу і негативно впливають на роботу підприємств боржника. У такому випадку ми ризикуємо залишитися без грошей, але з купою металобрухту. Це нам точно не потрібно.

- Хто крім вас володіє компанією?

– Я не можу розкривати ім’я свого партнера. Можу сказати, що це український бізнесмен, не зі списку Forbes, але досить відомий.

- Бізнесмен Павло Фукс в одному з інтерв’ю говорив, що це він купував активи Яблуневого дару. Тож ви заходили у цей кейс в його інтересах?

– Ні. Павло був учасником цього кейса в ролі міноритарного інвестора. А кілька місяців тому він вийшов з цієї інвестиції.

- Як часто ви залучаєте сторонніх інвесторів?

– Коли бачимо кілька перспективних кейсів. Тоді ми залучаємо під них фінансування, але так, щоб у нас не було мажоритарних інвесторів.

- Це українські компанії?

– Уже ні. Від середини минулого року ми співпрацюємо з кількома іноземними фондами.

- Яку прибутковість може дати така інвестиція?

– Залежить від рівня ризику в конкретному кейсі, зазвичай, від 20 до 35% річних. Це не космічна прибутковість. Вважають, що ми заробляємо гроші на рівному місці: купуємо активи за гривню, а продаємо за 100. Але це не так. Застосувавши нелюдські зусилля, з кожної гривні ми можемо у кращому випадку заробити півтори.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини